Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
01:50 

Душу обдало холодным северным ветром... Неужели так будет всегда? А зимой ухудшения? Чего мне не хватает? Кажется, ума, чтобы наконец-то объяснить себе, что всё хорошо!!! Только нет... Снова плачу... Зачем? Какого черта?! Неужели во всем виновата книга?! Или я мазохистка и люблю помучать сама себя?

Ох...черт... Почему Игорю не удается согреть мне душу? Почему только тело воспринимает его теплоту? Почему на сердце остается тревога?

Всё записывается на наш счет... И я в жизни во многом провинилась... Это наказание? Или это в подарок к дару творчества? А может Лермонтов мой дальний родственник, что веселого нет ни в его стихах, ни у меня в голове... Только язвительные упреки и слезы...

Да что же это такое?!! Я ненавижу боль... От жизни слишком много боли...
Мне больно смотреть на маму, на то, как она из последних сил тянет меня и брата, как мы живем на мелкие гроши! Работать я сейчас не смогу..свалюсь.. С моим-то здоровьем и нагрузкой в учебе... Пошла на свою голову на дизайнера! Даже моя муза в шоке от такого колличества задоваемой работы!!!
Мне больно потому, что я чувствую себя одинокой...злой...отрешенной... И ничего во мне не изменилось после лета... Всё лишь укоренилось! Мне так сложно стало доверять...после того как меня предали... "И ты, Брут!"- нож в спину... Везде подвохи...все врут...и меня это, мягко говорю, УБИВАЕТ!!! Я НЕ МОГУ ВЕРИТЬ ЛЮДЯМ! От сюда и одиночество, что меня добивает окончательно... Больно...здесь...в душе...посмотри...здесь израненна...здесь всё кровоточит...действительно больно...

01:50 

Душу обдало холодным северным ветром... Неужели так будет всегда? А зимой ухудшения? Чего мне не хватает? Кажется, ума, чтобы наконец-то объяснить себе, что всё хорошо!!! Только нет... Снова плачу... Зачем? Какого черта?! Неужели во всем виновата книга?! Или я мазохистка и люблю помучать сама себя?

Ох...черт... Почему Игорю не удается согреть мне душу? Почему только тело воспринимает его теплоту? Почему на сердце остается тревога?

Всё записывается на наш счет... И я в жизни во многом провинилась... Это наказание? Или это в подарок к дару творчества? А может Лермонтов мой дальний родственник, что веселого нет ни в его стихах, ни у меня в голове... Только язвительные упреки и слезы...

Да что же это такое?!! Я ненавижу боль... От жизни слишком много боли...
Мне больно смотреть на маму, на то, как она из последних сил тянет меня и брата, как мы живем на мелкие гроши! Работать я сейчас не смогу..свалюсь.. С моим-то здоровьем и нагрузкой в учебе... Пошла на свою голову на дизайнера! Даже моя муза в шоке от такого колличества задоваемой работы!!!
Мне больно потому, что я чувствую себя одинокой...злой...отрешенной... И ничего во мне не изменилось после лета... Всё лишь укоренилось! Мне так сложно стало доверять...после того как меня предали... "И ты, Брут!"- нож в спину... Везде подвохи...все врут...и меня это, мягко говорю, УБИВАЕТ!!! Я НЕ МОГУ ВЕРИТЬ ЛЮДЯМ! От сюда и одиночество, что меня добивает окончательно... Больно...здесь...в душе...посмотри...здесь израненна...здесь всё кровоточит...действительно больно...

01:21 

11. Міфологічний світогляд східних словян язичницького періоду.
Як і інші давні багатобожні (політеїстичні, язичницькі) вірування, вірування давніх слов'ян були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою.
Загальна характеристика давніх язичницьких вірувань
Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).
На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.
Походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». Слово «язик» відповідає біблійному «гой» (євр.) або «gens» (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього «язичництва» боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово «язичник» стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець».
Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме «чужу віру», тобто те, що у греків та римлян означало «варвар».
Особливості слов'янських язичницьких вірувань Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них.
Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.
12. Київська Русь – якісно новий етап у розвитку укр.. культури.
Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.
Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.
Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря. Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий Тацит згадали слов'ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив великий грецький філософ Птолемей у своїй “Географії”. У VI-VII ст., коли слов'яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати степи Північного Причорномор'я, відомості про них з'являються у готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського (VI ст.).
На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний історик того часу, шанувальник наук і літератури імператор Константин VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі “Про управління державою” розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і про русів. В цій книзі він, зокрема, зазначає: “Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Йому належить перший опис полюддя - збору данини київськими правителями з підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили військові і торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого Царгорода і назад.
Безіменний персидський географ Х сторіччя в “Книзі меж світу” повідомив багато найцікавіших відомостей про наших предків і їх звичаї, розказав про чудову землю з багатою природою, з красивими містами, населеними майстерними ремісниками. Всі ці джерела характеризують частіше за все зовнішні події східнослов'янської історії.
Основне писемне джерело - літопис Нестора “Повість временних літ”. Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів, знаменитий літописець розповів нам, “звідки почалась Руська земля”. Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність публіциста.
Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика, етнографія. Археологія дозволяє робити висновок про рівень розвитку продуктивних сил, уявляти вигляд поселень і жител полян та їх сусідів, предметів праці та побуту, якими вони користувалися, прикрас, які вони носили, зброї, якою захищали рідну землю. Дослідження при розкопках культових споруд і предметів дозволяє робити висновки і про релігійні переконання слов'ян. Лінгвістика дає нам можливість опосередковано датувати час виділення праслов'ян з індоєвропейської спільності, відособлення східних слов'ян від західних і південних, доводить, що вже у другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів складав не менше двадцяти тисяч слів.
Вони відображали всі сторони життя, матеріального побуту і духовної культури. Слова “будинок", “рілля", “худоба", “страва”, назви знарядь і військового обладунку, прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про рівень розвитку господарства, а слова "бог", “світобудова", “світ" та інші релігійні поняття - про рівень духовної культури. Близька до лінгвістики фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді про золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.
Вивчення культури Київської Русі у всьому її багатстві і різноманітті можливе тільки на основі комплексного використання всіх існуючих історичних джерел. До цих джерел, крім уже названих, безперечно належать фундаментальні праці видатного українського вченого М.Грушевського “Історія України-Руси”, північнонімецького хроніста другої половини ХІ ст. Адама Бременського (Гельмольда) “Хроніка слов'ян”, відомі “Ізборники Святослава” .


13. Виникнення словянсьної писемності. Основні писемні джерела та літературні пам’ятки Київської Русі.
Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IХ ст. У “Житії” слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані “руськими письменами”. Ці ж “руські письмена” згадують й арабські письменники Х ст. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом “гороухща” (гірчиця).
Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами - грецькою і староруською.
Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) - Костянтина (в чернецтві - Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма - кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця - розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.
Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути письменним означало знати латинь, на Сході - арабську. Арабська для багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи, і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку, французьку та англійську.
До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав’янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти (“Руська правда”), літописи, пам’ятники світської літератури (“Слово о полку Ігоревім”). У сучасному перекладі М.Т.Рильського “Слово про Ігорів похід”). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов’янською мовою гідно був оцінений “Повістю временних літ”: “І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою”, а “словеньська мова і руська одне є”.
Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела - усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.
У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора “Слова о полку Ігоревім”, народні мотиви лягли в основу творчості “віщого Бояна”, якого він назвав “солов'єм старого часу”. Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії - колядки і щедрівки.
Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка - безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.
З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира - Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.
Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені “Історія Іудейської війни” Іосифа Флавія, “Повість про Акира Премудрого”, “Хроніка” Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавілону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.
Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. “Повість временних літ” є літописним зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи “за літами” в єдиний, загальноруський літопис.
Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді.
До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети “Повісті временних літ”, присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому “Повість временних літ” була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: “Книги - ріки, які наповнюють Всесвіт”, “Книги – джерела мудрості”).
З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис - головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.
У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало “Слово про закон і благодать” ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської “благодаті”) над Старим Заповітом (біблійним “законом”); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константину.
Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є “Благання” Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.
В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить “Повчання", адресоване дітям. Головна його ідея - турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.
Популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце зайняли житія святих - біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів.
Першими були прославлені убієнні в 1015 р. сини Володимира Святославича — Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність “Житія Бориса і Гліба” від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають “целебні дари” всій “Руській землі”, вони “єста заступника Русьстей земли”. “Житіє” малює Бориса не як аскета, а як прекрасного князя-рицаря: “Тілом бяше красень, висок, лицем круглом, плечі веліце, тонкий в чресла, очима добраама, весел лицем, борода мала і вус, млад бо бе ще, светяся цесарьски, кріпок тілом, всяко украшен, аки цвіт цвітий в уності своєй, в ратех хоробр, в совітах мудр і разумен при всім, і благодать божия цвітяаше на нім”. Були також складені “Житія” княгині Ольги, Володимира Святого.
Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем “Житіє Феодосія Печерського”, одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики - збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений “Києво-Печерський патерик” - збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.
Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил – “Прологи” та такі ж помісячні зведення – “Мінеї”. Світський характер мали збірники “золотих думок”, запозичених з різних джерел, – так звані “Бджоли”, а також почасти перекладні повіті “Варлаама і Йосафата”, “Александрія”, “Індійське царство”, “Троянська війна” та ін.
Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям.»Слово о полку Ігоревім” - яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.
14. Ораторське мистецтво Київської Русі: основні твори та їх автори.

Про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнського красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. Але відомо, що і в ту пору йому приділяли увагу. Це мало глибинні корені. Ще Геродот писав про "скіфів-землеробів", що вони всі виголошували біля царського вогнища присягу цареві, й в цьому акті поєдналися установки на політичне та юридичне красномовство.
З виділенням слов'янства як такого з індоєвропейської спільноти, в найдавніших фольклорних творах фіксуються промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів і власного народу. Відомо, що існувало судове красномовство: в процесі княжого суду можна будо й звинувачувати, й оборонятися словом. Щоправда, якщо довести правоту було неможливо, з відчаю людина хапалася за розпечене залізо (так званий "божий суд" — вважалося, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).
А ось відомостей про релігійне красномовство язичницької Русі до наших днів не дійшло, хоча, за свідченнями старовинних істориків, волхви-жерці язичницьких культів мали сильний вплив на князів. Проте чи не перший зразок релігійного красномовства, зафіксованого в літературній пам'ятці, — слово князя Володимира після хрещення киян:Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на нові люди Свої! Дай же їм, Господи, узнати Тебе, істинного Бога, як ото узнали землі християнські, і утверди в них віру правдиву і незмінную. (А) мені поможи, Господи, проти врага-диявола, щоб, надіючись на Тебе і на Твою силу, одолів я підступи його"1.
Стилізованість мови князя під церковну книжність може бути й плодом літературної культури більш пізнього літописця, але безсумнівно, що Володимир не мовчав після церемонії хрещення й сказане ним було саме релігійним словом. Християнство глибоко змінило натуру колись схильного до свавільності князя. Характерно, що прийнятий Володимиром після хрещення Русі юридичний кодекс містив заборону смертної кари, в той час, коли язичницька Русь широко культивувала навіть людські жертвоприношення.
Язичництво на праукраїнських теренах не дозріло до створення власної розвиненої міфології, тим більше — до втілення її в літературі та мистецтві. Культурна робота в її сучасних формах одразу ж почалася в Україні як утвердження християнської ідеї, що наклало відбиток на весь -духовний склад українського народу та його культуру.
Хоча грецькі та арабські письменники Середньовіччя розглядали Київську Русь як дику окраїну цивілізованого світу, насправді ж вона напрочуд швидко увійшла в коло європейських країн з прийняттям християнства і, аж до татарської навали, була однією з найрозвиненіших країн тогочасної Європи. За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром. Тодішній німецький історик Адам Бременський вважав його суперником Константинополя.

Саме слов'янський переклад
Біблії став помітною віхою у розвитку риторичного мистецтва України—Русі. А оскільки й майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровим своїм складом переважно була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов'ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розвинена та розгалужена система ораторських жанрів і розгалужена теорія риторики.
Про особливості риторичного стилю йдеться вже в "Ізборниках" Святослава (1073 p., 1076 p.). Риторична проза, орієнтація на практичні цілі панують в літературному та громадському житті Київської Русі.
Характерно, що аж до XVI ст. українська література не використовувала навіть віршових форм, органічно пристосованих для художньо-поетичних цілей. Біблію, щоправда, перекладали довго — від часів святих Кирила та Мефодія аж до пори Острозької школи (XVI ст.). Але основні її частини відомі були вже в Київській Русі, й вони послужили головною опорою для становлення давньоукраїнського красномовства. Особливо популярними в ті часи були Псалми, Притчі та Премудрість Соломонова, а також апраскосні (богослужебні) варіанти Євангелій протягом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церкви та низка житій святих, твори на історичні та наукові теми. Наприкінці XII ст. з'явилася навіть популярна хрестоматія "Пчела", що містила настанови та афоризми — переважно зі Святого Письма, патристики, але почасти й з античних творів (на основі грецьких антологій подібного типу).
Дослідники виділяють у риториці Київської Русі, так само, як у візантійській, два основних піджанри: дидактичний (повчальний) і панегіричний (урочистий)2.
Проте слід зазначити, що в Київську пору всяка промова (про'повідь, повчання, похвала тощо), по суті, називалася словом.
Політичне красномовство київського періоду, очевидно, набуло значного розвитку. У найвидатнішій пам'ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, відомому під назвою "Повісті тимчасових літ", — імітовано промови давніх державних діячів, що, очевидно, написано не стільки літописцем, скільки записано на основі фольклорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Нестор доніс до нас, наприклад, слово Ярослава Мудрого до своїх синів, що було його заповітом: "Й будете мирно живуще; аще яи будете ненавидно живуще, в распряхъ... то погибнете сами, и погубите землю отець своихъ и дедъ своихъ, юже налезоша трудомъ своимъ великымъ"3.
Завдяки Нестору, можна зробити висновок не лише про пафос слова, а й про важливі особливості тогочасного красномовства.
Слово, що мовилося до народу в загальноважливих ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Водночас "словом" стали називати й церковну проповідь. Згодом назве "словом" свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевра — "Слова про Ігорів похід".
Переважало в християнизованій Київській Русі, як і всюди в середньовічному християнському світі, релігійне красномовство. Риторичний за своєю природою й жанр житія святого (агіографія), хоча йому притаманні елементи наївної художності. Але основна задача житія, яке Ю. Лотман назвав "масовою літературою середньовіччя" — повчати, давати приклад достойного, освяченого життя. Перше з власне українських житій — житіє князів Бориса і Гліба (XI ст.). Один з варіантів написаний згадуваним уже літописцем Нестором, будується не в останню чергу на виразних можливостях "слова". Так, христолюбивий св. Гліб, який просить убивців, посланих братом Свя-тополком, пошкодувати його юність, промовляє: "Не пожьнете мене от жития не созърела, не пожьнете класа, не уже созъревша, но млеко безълобия носяща".
Відомі також видатні оратори Київської Русі, наприклад: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж були вихідцями з нього.
"Слово про Закон та Благодать" митрополита Іларіона.
Будучи першим руським Київським митрополитом, Іларіон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. У "Слові" його з великою патетикою стверджується, що слов'яни "за благодаттю" отримали світло віри, що новозавітна віра вища за старозавітну, бо "благодать" є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсейові. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агарі, що передувала вільній Саррі в народженні сина для Авраама, але поступилася їй як законній дружині й пані своїй.Стиль Іларіона — глибоко патетичний:
"Послання до пресвітера Фоми" Климента Смолятича. Літопис іменує наступного митрополита з киян, Климента Смолятича, книжником і філософом, якого ще на нашій землі не було. Послання стало відповіддю на нарікання Фоми, що Климент у своїх творах спирається більше на грецьких філософів Платона й Арістотеля, на поета Гоме-ра, ніж на Отців Церкви. У відповідь Климент, посилаючись на досвід найвидатніших риторів Візантії, обгрунтував необхідність алегорично-символічного витлумачення і Біблії, і природи. Власне, текст до нас дійшов у "тлумаченні" якогось іншого ченця — Афанасія, але й у такому вигляді він свідчить про висоту риторичної культури Київської Русі, про вміння "пытати потонку" Святе Письмо.
"Слово" Кирила Туровського. Народжений у сусідньому з Київським Туровському князівстві, Кирило став тут єпископом, і славу мав велику. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися у збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Іоанна Златоуста. Вони були відомі також у болгар і сербів.
Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним і виразним стилем
"Повчання" Володимира Мономаха. Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) "Повчання" до своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід і непересічну мудрість державної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, рівно як і богослужебної літератури, а також дидактичних творів візантійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Володимир наставляє своїх дітей у засадах християнської моралі, підносячись до великої виразності при винятковій простоті власного стилю:
"Слово про Ігорів похід" — найвидатніша літературна пам'ятка часів Київської Русі, що відображає й реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про невдалий похід юного князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. "Слово..." водночас і риторика, і дидактичне повчання всякому властителю, як це мало місце вже в Біблії та заперечення того "епічного буйства", що характеризує богатирів язичницького типу (наприклад, Василя Буслаєва з давньоруської билини, що не вірить "ні в чох, ні в сон, ні в пташиний грай"). "Слово..." є блискучим зразком дидактичного твору, де використано всі виразні можливості риторики, художнього мовлення, аж до язичницьких образів та імен богів включно — Хорса, Дажбога тощо. Це паралель до того, що робилося в європейських літературах, які не відкидали старовинну культуру (порівняйте, наприклад, настанови Василія Великого вивчати язичницьку мудрість). Але основний пафос цього твору в тому, що автор закликає до поміркованості й мируСтиль "Слова..." близький до народної творчості:
Як відзначав Н. Гудзій, "тут звертає на себе увагу звичне і в урочистій, риторичній проповіді симетричне розташування членів речення. Симетрично розташовані фрази, що закінчуються римуючими, точніше — ассоніюючими дієсловами, також часті у "Слові...":
Після татаро-монгольської навали в XIII ст. загинули у вогні книги. Історичні долі східних слов'ян остаточно розійшлися. Майбутня Росія — північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї і формуючи за безпосередньої участі монголів тиранічну монархію3.
Правобережна Україна й, згодом, Галичина потрапили до складу Польсько-Литовської держави, Речі Посполитої, де українська культура зазнала неймовірних утисків. Спершу, в складі самого лише Литовського князівства, українська словесність була провідником цивілізації в на-пів'язичницькім краї: наприклад, статут князівства Литовського в XIV ст. написано староукраїнською мовою. У Литві поширювалося православ'я. Але після одруження князя Литовського Ягайла з польською королевою Ядві-гою Литву було окатоличено, православну українську культуру почали витісняти. Усе це призвело до визвольної війни Богдана Хмельницького.
Церковне красномовство київського гатунку довго тримало свій високий рівень. Одним з найяскравіших його прикладів є "слова" епіскопа Серапіона Володимирського, виголошені в годину татарської навали в Дмитрівському соборі м. Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки
Неважко вловити інтонації народного, фольклорного плачу, вплив не самих лише візантійських риторичних прийомів, а й живого народного слова.
Монгольська руйнація культури не була тотальною, оскільки монголи прагнули більше налякати підкорені ними народи, ніж знищити, до того ж, в ті часи серед монголів було чимало християн-несторіан (єресь, що вийшла з Візантії й поширилася в кочових середовищах Азії). Більш того, монголи не брали податків з монастирів і церковних земель, і тоді стали люде оддавати і записувати на монастирі свої землі і своє добро, через що монастирі дуже забагатіли й розмножилися"1.
В основному Київська Русь запозичує у Візантії прийоми духовного красномовства, причому "азіаністського", біблієзованого типу, й навіть, як ми бачили, князівські промови та настанови в старих книжках передано тим стилем.
15 16. Культове будівництво та архітектура Київської Русі. Містобудування.
У період становлення Київської Русі (IX ст.) типовою формою поселення стає "город", тобто огороджене укріплене місто з групою селищ навкруги. Міста набували важливого значення в економічному й духовному розвитку давньоруської держави. Князь Володимир, а згодом Ярослав особливо дбали про забудову головного міста Київської Русі — Києва. За часів Володимира почав складатися план міста. Київ розділявся на верхнє місто ("дитинець"), або "вишгород", "гора", і нижнє ("подол").
Дерев‘яні споруди в містах Київської Русі. Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо. Вони свідчать про багатий архітектурний декор жител давніх русичів (X —XIII ст.). Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури.
Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви. Літописи не часто згадують про будівництво дерев'яних храмів, але в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які знищені пожежею 1124 p., підтверджують це. Дерев'яними були, зокрема, перші Софійські собори у Києві і Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, що споруджувались на зруйнованих язичницьких капищах. Усі сільські храми також будувались із дерева. Традиційна дерев'яна архітектура згодом втратила в Київській Русі свою престижність.
Вихід держави на міжнародну арену, контакти з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. Вони прагнули жити в палацах не гірших, ніж візантійські імператори, а Київ прикрасити храмами, які б не поступалися цареградським.
У питанні появи в Києві і на Русі зокрема монументального зодчества існує своєрідний стереотип, за яким його історію ведуть від християнства та будівництва першої кам'яної споруди — Десятинної церкви (989—996). Аналіз літописних даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву принаймні на 50 років, суттєво коригує цю усталену думку.
Факти доводять, що Київська Русь ще до офіційної християнізації перебувала на такому рівні розвитку, який дозволяв їй переймати архітектурні впливи сусідів. В кінці Х — початку XI ст. для зведення кам'яних споруд на Русі склалися необхідні умови. Йдеться, зокрема, про високий технічний рівень давньоруського ремесла, його зрослу спеціалізацію. Давньоруські майстри виявились вдатними учнями і порівняно швидко оволоділи новими професіями, пов'язаними з монументальним будівництвом.
Перші кам‘яні будівлі. Перші кам'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських зодчих. Масштабні роботи щодо створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулись в кінці Х — початку XI cт. За нетривалий час були побудовані два палаци (розмірами 45х11 м) з видовженими фасадними галереями. Матеріали розкопок, а також мініатюри Радзивілівського літопису засвідчують, що київські князівські палаци були двоповерхові, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому.Центральна і бокові частини будівель завершувались високими баштами з чотирискатними дахами, вкритими черепицею. Разом з теремами часів княгині Ольги палаци стали окрасою міського центру Києва.
Центральною будівлею ансамблю «міста Володимира» була Десятинна церква. Вона належала до хрестокупольних візантійських храмів; стіни — з каменю та плінфи, внутрішній простір перекривався зводами у формі хреста, над яким підносився небозвід, що підтримувався підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи; зі сходу мала напівкруглі виступи-вівтарі. Тринефне ядро оточене галереями, поділеними на кілька приміщень. Із західної сторони підносились дві башти, які у ансамблі з багатоглавим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і рельєф, на якому спорудили храм, — Старокиївська гора. Кам'яниця високо підносилась над дерев'яними кварталами і зрубними валами Київського дитинця, її бані добре проглядалися не тільки з Подолу, але й Задніпров'я.
Після завершення церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і спадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно.
Крім того, в інтер'єрі храму широко використовувались кам'яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різні плити, карнизи. В оздобі Десятинної церкви було багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «мраморяною». Згідно з літописом, Десятинний храм будували грецькі майстри. Володимир «помысли создать церковь пресвятыя Богородица и послав приведе мастеры отъ Грек». Ю. Асеев вважає, що вони походили з візантійської провінції. Зразком для київського храму стала фароська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі.
"Місто Ярослава" у Києві. Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі «міста Ярослава» у Києві. В цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037). Величні і гармонійні архітектурні форми, пишне внутрішнє спорядження храму захоплювали сучасників.
Видатна пам'ятка світового зодчества Софія Київська давно вже стала об'єктом дослідження істориків, археологів, мистецтвознавців, істориків архітектури, епіграфістів. Кожне нове видання про цю пам'ятку зацікавлює не тільки спеціалістів, але й широку громадськість. Під час розкопок в храмі, реставрації фресок, розшифровки написів, вивчення композиції зображень дослідники відкривають багато таємниць. А скільки приховано ще!
Софія Київська — величезна п'ятинефна хрестовокупольна споруда з 13-ма банями, оточена з північної, західної та південної сторони двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями до собору були прибудовані дві башти, широкі гвинтові сходи підносили на церковні хори або «полаті».
Архітектура собору урочисто-святкова, в екстер'єрі це підкреслювалось ритмом різномасштабних елементів — від аркад відкритих галерей до високої центральної бані, яка вінчала пірамідальну композицію будівлі, в інтер'єрі — об'ємно-просторовим вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу немов би переростали у високі двоповерхові аркади центральної частини храму, над якими розкривався підкупольний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана.
В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, висотний простір, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою, дивними образами, до того ж не тільки релігійними, але й світськими.
На південній і північній стінах центрального нефу розміщене було зображення родини Ярослава Мудрого, на західній (що впала) — портрет самого засновника храму. У баштах зображені сцени полювання, приборкання диких коней, дійства скоморохів, музикантів, танцюристів. Особливим інтересом користуються фрески світського змісту, які розповідають про візит княгині Ольги до Константинополя, прийом її візантійським імператором, відвідини іподрому тощо. Довкола Софії Київської на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди були засновані монастирі з храмами Георгія та Ірини. Розкопки довели, що конструктивно вони нагадували зведений собор, але мали менші розміри. В їх опорядженні широко застосовували мозаїку, фресковий живопис, різьблений камінь, майоликову плитку.
Монументальні будівлі Київської Русі. Крім Києва, монументальне будівництво першої половини XI ст. проводилося й в інших містах Київської Русі. У Полоцьку і Новгороді, за прикладом Софії Київської, зводяться одноіменні собори (1045—1050). У Чернігові, за велінням брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулось будівництво єпископського Спаського собору, архітектурою спорідненого з Десятинною церквою. Він становив величну тринефну восьмистовпну споруду, увінчану п'ятьма банями.
До північно-західного кута приставала башта, яка нагадувала Софійські, з протилежного — розташовувалась хрещальня. Центральний неф храму був відокремлений од бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах з капітелями іонійського ордера. Відсутність галерей надає споруді видовжених пропорцій у напрямі схід-захід. Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської та української архітектури. Інтер'єр Спаського собору розписаний фресками, фасади оздоблені орнаментом, викладеним із плінфи.
У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах. В цей час засновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам'яні храми. У Києві це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печорського, Кловського монастирів.
Був вироблений новий тип монастирського храму, який став типовим згодом для всієї Русі XII ст. Першим його взірцем був Успенський храм Печорського монастиря (1078) — хрестовобанна, шестистовпна тринефна споруда увінчана однією банею. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами, на заході був притвор, над яким розташовувалися хори. Інтер'єр храму прикрашали фрески і мозаїки, різьблені плити, фасад декоровано неглибокими нішами. За записами у Печорському патерику Успенський собор будували грецькі майстри.
Його надзвичайна популярність на Русі спричинилася до того, що за його подобою почали зводити храми і в інших містах. Так, Володимир Мономах побудував аналогічний храм у Ростові: «вземъ меру божественная тоя церкви Печерской, всьмь подобиемьсьзда церкви въградЪ Ростові»'. У Києві близький до Успенського за архітектурою Михайлівський Золотоверхий храм (1108). Його фасади були розчленовані пілястрами, прикрашеними меандровими фризами. Декор внутрішньої частини складався з мозаїк та фресок, різьблених плит шиферу. Із новацій слід відзначити оригінальний метод зведення башти із сходами на другий поверх. Вона майже повністю вписана в західний притвор храму.
Масштабне монументальне будівництво в останніх десятиліттях XI ст. розгорнулось на Переяславщині. За свідченням літопису, у Переяславі близько 1089 p. споруджено єпископський двір. Архітектурною його домінантою став Михайлівський храм, оздоблений мозаїками і фресками, ма-йоліковою плиткою. Поруч стояв єпископський палац, інтер'єр якого не поступався своєю пишнотою. Крім мозаїк і фресок, в його опорядженні широко застосовували мармур, інкрустовані шиферні плити. Двір оточувала кам'яна стіна, в ній були в'їзні ворота з надбрамною церквою св. Федора. Захоплення літописця викликала споруда, яку він називає «строенье баньное камено», але вона і досі лишається загадкою для дослідників.
Впливи київського архітектурного стилю досить помітні в князівсько-монастирських храмах XII ст. міст Суздаля, Новгорода, Чернігова. Особливо велике будівництво розгорнулося у Новгороді, де були зведені Миколо-Дворищенський храм (1113), церкви Антоніївого (1117) і Юріївського (1119) монастирів. Вони нагадували Успенський собор Києво-Печерського монастиря, але мали і свої місцеві особливості.
Кількість культових монументальних споруд помітно зростала, але їхні розміри зменшились, а опорядження стало менш вишуканим. Шестистовпні храми поступаються місцем чотиристовпним. Зникають башти, а замість них сходи вбудовують в товщу стін. Розміри хорів стають також невеликими, вони розмі- щуються тільки над нартексом. Іншою стала й техніка кладки стін. Відтепер набула поширення тільки порядкова система кладки, видозмінюється і формат та товщина плінфи.
Окремо розглянемо Борисоглібський собор у Чернігові. Шестистовпний, одноглавий храм, прикрашений пілястрами з наггівколонами і аркатурними поясами та розписаний фресками. Виділяють його серед інших, насамперед, капітелі та кутові камені порталу, виготовлені із вапняку. Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднано зображення фантастичних звірів із плетивом рослинного орнаменту. За характером малюнка чернігівські капітелі перегукуються з білокамінною різьбою Володимиро-Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода.
Наприкінці XII — початку XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам і порталам, складний і розвинутий профіль яких гармонує з пілястрами. В цих елементах відчутний вплив давньоруської дерев'яної архітектури.

01:18 

1. Поняття «культура» , основні різновиди культури. Класифікація за галузями, соціальними та культурними напрямками.
Культу́ра (лат. colere — «населяти», «вирощувати», «сприяти», «успадковувати») — сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:
Рівень розвитку суспільства у певну епоху.
Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.
Освіченість, вихованість.
Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.
Алгоритми людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості
Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд
Протягом соціальної історії люди освоїли, зробили своєю домівкою всю земну кулю, вийшли у космос, винайшли неймовірне за кількістю і якістю число способів діяльності. Якщо спробувати їх згрупувати за прикладними сферами, то можна виділити такі основні форми культури, як «матеріальна культура», «духовна культура», «культура людини», що включає «соціальну (тобто політичну, економічну, правову, моральну) культуру людини», і «фізична культура».
Форми культури
Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.
Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. До матеріальну культуру входять також: # будівлі і споруди, # інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, # шляхи повідомлення і засоби транспорту, # зв'язок і засоби зв'язку, # технології.
Духовна культураДо неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.
Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу. Український вчений О.М.Костенко сформулював так звану натуралістичну коцепцію "культури людини": "Культура людини - це міра узгодженості волі і свідомості людини із законами Матері-Природи"
Інформаційна культура — її основою є знання про інформаційне середовище, закони його функціонування, уміння орієнтуватися в інформаційних потоках, ефективної життєдіяльності в інформаційному суспільстві.
Фізична культура — перетворення біологічного начала в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.
В основі фізичної культури лежить домашня фізична підготовка, що включає розвиток координації рухів всього тіла дитини (формування макро-дій) і артикуляційного апарату (мікро-рухи щелепно-лицевих м'язів, органів дихання і травлення). Інакше кажучи, це вирішення такого відповідального завдання, як навчання мови, прямоходінню, переміщенню предметів, гігієнічним правилам, культивування відмінностей у поведінці за статевими або віковими ознаками.
На цьому фундаменті надбудовуються всі подальші, більш складні або спеціалізовані, фізичні навички і координовані рухи, на зразок балетного танцю, рухів рук хірурга або фокусника. Щоб усьому цьому навчитися, необхідні не стільки відповідні фізичні дані, скільки багаті культурні традиції і вихована в людині здібність до вдосконалення у відповідності до тих або інших професійних завдань.
Види культури
Крім основних форм культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальненої і універсальної. Застосовуючи все, що ми вже знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури:
культура суспільства,( це об'єктивна цілісність культурної творчості, структура і закономірності якої не залежать від діяльності окремих колективів або особистостей, первинних по відношенню до них.)
культура колективу (організації), (Cкладається як результат накопичення досвіду, традицій спільної діяльності групи людей, об'єднаної однією метою).
культура особистості. (Визначається не тільки мірою засвоєння суспільної і колективної культури, але і суб'єктивністю, унікальним характером кожного конкретного «Я».)
І потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і видів культури, певною мірою, відносна, і в реальній діяльності вони переплітаються, взаємопов'язані між собою. Складність соціокультурної реальності обумовлюється також історичною мінливістю (варіативністю) всіх її істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб'єкта, видів і форм культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного історичного матеріалу..


















2. Національна культура, як одна із різновидів: витоки та особливості.
Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення гос¬подарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокре¬ма, виділяють національні культури — українську, російсь¬ку, французьку та ін.
Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши¬ми народами. В результаті такого спілкування відбуваєть¬ся взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні куль¬тури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різно¬манітнішими.
У формуванні і розвитку національної культури і національної самосвідомості ве¬лику роль відіграє рівень суспільного розвитку, його інститути, партії й ідеологія. Останні не можуть існувати поза об'єктивними закономірностями розвитку суспільст¬ва, його матеріальної і духовної сфер, проте відіграють істотну роль: можуть прискори¬ти той чи інший процес чи тимчасово загальмувати його. Однак вони неспроможні постійно припиняти суспільний розвиток, формування і розвиток національної культу¬ри і національної самосвідомості. І хоча у процесі формування національної культури і національної самосвідомості завжди існують об'єктивні закономірності і суб'єктивні фактори, їх аналіз і висвітлення в науковій чи художній літературі може бути неодно¬значним. Процеси розвитку націй, нагромадження його економічного, соціально-політичного й інтелектуального потенціалу стали важливим фактором, що сприяє під¬несенню культури і всіх духовних запитів націй і народностей.
Узагальнюючи, можна сказати, що роль національної культури як носія націо¬нальної самосвідомості виходить з наступного:
- наявності бази для забезпечення зростаючих духовних потреб;
- наявності стимулів і механізмів забезпечення стійкого характеру нації, її свідомості і діяльності порівняно з іншими сферами суспільства;
- наявності спонукальних якостей;
- наявності захисних і охоронних функцій.
Національна культура є першоджерелом формування і розвитку національної са¬мосвідомості, яка орієнтована на вираження національних інтересів, а національна культура є важливим фактором зближення націй і народностей.
Особливості формування української національної культури Давнім слов'янам була притаманна своєрідна соціально-економічна система, яка грунтувалася на господарській та громадській автаркії окремих великих родинних домогосподарств. Вони утворювали між собою общинні об'єднання, що входили до складу пле¬мен та міжплемінних об'єднань (типу племінних князівств переддержавної доби).
Наявність самостійних домогосподарств була тим соціально-економіч¬ним тлом, яке формувало антропоцентричний світогляд, позначений певним трагізмом індивідуальної долі, зумовле¬ним постійним ризиком життя поруч з кочівницьким степом. Відповідно, постійна напруженість у відносинах з номадами, несталість побуту на порубіжжях з «Диким полем» («українах») фор¬мувала психологічний тип вільної людини-воїна, бродяги, згодом — козака, з притаманними йому ментально-ду¬ховними, суспільно-громадськими та культурно-побутовими особливостями.
Нестабільність життя і побуту, не¬можливість розрахувати майбутнє не сприяли розвитку раціональності мен¬талітету, але вчили покладатися на долю та власну вдачу, цінувати дружбу і щирість, а не меркантильні розрахунки та матеріальний комфорт, до яких справжній козак завжди ставився з пре¬зирством. За таких умов чоловіки часто залишалися неодруженими або, від¬правляючись у похід, на промисли чи випас худоби, подовгу жили без сімей. Багато хто з них не повертався додому. Тому у жінок формувалася особлива відповідальність за долю дітей, які були прив'язані до матері сильніше і глибше, ніж до батька. Звідси й особливе став¬лення в українському фольклорі саме до матері за маловиразності в ньому по¬статі батька.
Ще з часів Київської Русі провідні прошарки її населення, переважно при¬дніпровських міст, зокрема Києва, вступали в безпосередні зв'язки з му¬сульмансько-іудейським Сходом (через Хазарію) та християнською Візантією — прямою спадкоємницею пізньоантичної культури. Зі Сходу на береги Дніпра надходили не тільки срібні дірхеми та барвисті тканини, а й нові ідеї.
Але поряд з наївним сприйняття християнства пересічним населенням, на Русі, принаймні з початку XI ст. з'являються люди (Іларіон Київський, Антоній і Феодосій Печерські та ін.), які прагнуть цілком віддати себе служіння Богові. Чернецтво, особливо ченці Києво-Печерської лаври, з їх орієнтацією на самітництво, анахоретство, з одного боку, та розвиток книжкової культури і мистецтва, з другого, робили значний внесок у формування підґрунтя майбутньої української духовності.
Саме ці тенденції почали виходити на перший план у післямонгольські часи, особливо на межі XV—XVI ст. (підви¬щення ролі чернецтва та порубіжної зі степом вольниці — козацтва, поширен¬ня міського самоврядування через здо¬буття магдебурзького права, привілеї та вільності князів, папства і шляхти). Особливо це стосується порубіжних зі степом земель, де люди опинялися в трагічній «прикордонній ситуації», на межі життя та смерті, коли не існувало ваюмої політичної сили, здатної захис¬тити від насилля, полону, вбивства. Це породжувало відчуття невпевненості «в сьогоднішньому дні» і вчило розрахову¬вати на власні сили.
У Придніпровській Україні, південніше Києва, процеси суспільного відродження на межі Середньовіччя і Нового часу відбувалися через партнерське об'єднан¬ня окремих осіб і сімей у самоупорядковані громади. Ініціатива виходила від конкретних людей, які самі вільно оби¬рали і скидали своїх голів. Все це сприяло становленню демократичних традицій та ментальних засад, при від¬стороненому, недовірливому ставленні до здебільшого чужинницьких за поход¬женням державних структур, зокрема ли¬товсько-руських, польських, москов¬ських (Сіверщина), молдавських (Буко¬вина) та угорських (Закарпаття).
Завоювання турками Балкан та заги¬бель Візантії з останніми грекомовними осередками Причорномор'я (Трапе¬зунд, Феодоро та ін.) зменшувало ва¬гомість цього напрямку культурних зв'язків, хоч він і залишався основним принаймні до початку XVII ст., коли в українській культурі пізньоісіхастський світогляд репрезентував І. Вишенський.
Паралельно зростав зовні малопо¬мітний, але досить ґрунтовний іудейсь¬кий вплив. У південних регіонах Східної Європи він простежувався з межі ер і ціл¬ком виразно фіксувався в дохристиян¬ському Києві. Посилення економічних зв'язків Придніпров'я і Галичини з Му¬сульманським Сходом за золотоординських часів сприяло появі в містах знач¬ної кількості іудейських (і вірменських) купців, зокрема кримського, подекуди тюркомовного походження. Це допов¬нювалося поширенням західноєвропей¬ського єврейства на схід через Польщу в міста Великого князівства Литовського.
Староукраїнська ду¬ховність (цю тезу в останні роки розроб¬ляє С.Б. Кримський) своїм корінням че¬рез біблійну, зокрема старозавітну, сло¬весність у різних формах її інтерпретації сягає найглибших рівнів давньосхідної та античної культур з їх численними синтетичними формами у вигляді патристики східних отців Церкви, містичної практи¬ки ченців-ісіхастів Афону, астрологічно-космографічної кабалістики тощо. В ньому вона розвивалася певною мірою паралельно відповідним західноєвропей¬ським, ренесансним та гуманістично-передпеформаційним тенденціям, які і до Люблінської унії безпосередньо впливали на якусь частину представників місце¬вої, особливо галицько-волинської, зна¬ті, зокрема на тих, хто отримував латиномовну освіту в західних університетах. Але до Подніпров'я ці західні імпульси до середини XVI ст. ледве доходили.
Чіткої межі між містом і селом, міщан¬ським, козацьким та селянським станами, так само як між землеробським, обробле¬ним лісостепом і небезпечним степом, що тільки починав колонізовуватися, тут тривалий час не існувало. В козацькому середовищі часом навіть стиралася межа між голотою, шляхтою та вихідцями з аристократичних родин. Князя Дмитра Вишневецького народ оспівував як іде¬ально-типового, за його уявленнями, ко¬зака Байду. В Україні доля людини значно більшою мірою залежала від її атасної волі, ніж у Західній Європі, а тим більше у Московському царстві тих часів, а життя минало в органічній єдності з природою, про що постійно йдеться в народних ду¬мах і піснях. За нерозвиненості раціо¬нальних, рефлективно-відсторонених від чуттєвої дійсності, форм світосприйняття це, до речі, зумовило виразну антропоморфізацію явищ природи в українському фольклорі.
Розгляд екологічно-соціокультурно-історичного контексту формування ду¬ховно-ментальних засад української культури дає змогу виявити витоки та причини появи її певних інваріантів. Але визначивши їх та їхні джерела, не слід сподіватися, що в кожній із суб-систем української культури, на кожно¬му з етапів її розвитку саме вони визначатимуть її сутність та провідні форми. На момент свого оформлення староукраїнська культура складалася з кількох окремих субкультур, зокрема козацької та селянської (з найширшим діапазо¬ном перехідних між ними форм), міщанської та чернечої, за регресування русько-шляхетської (після Люблінської та Брестської уній) внаслідок ополячен¬ня й окатоличення місцевого панства. Ця станова строкатість доповнювалася територіальними, а з укладенням Бре¬стської унії — і конфесійними особли¬востями.






4. Мізинська та Кирилівська пам’ятки археологічної культури та їх особливості.
Мізинська стоянка. Розташована вона на схилі широкої балки, на площі понад 1 тис. м кв. Це було досить тривале поселення родового колективу, що полював на мамонта, волохатого носорога, північного оленя, ведмедя, вовка, вівцебика, песця та інших тварин.
На стоянці існувало п'ять господарсько-побутових комплексів, кожний з яких складався з довгочасного наземного житла, місць обробки каменю і кістки -своєрідних виробничих центрів, скупчень кісток тварин та ям-сховищ з кістками і великих заглиблених вогнищ поза житлами
При спорудженні жител були використані великі кістки мамонтів та роги північних оленів, які утворювали значні скупчення на місцях зруйнованих жител
Детальне вивчення розміщення кісток, їхньої орнаментації, а також помітних ударних площадок на деяких з них дало можливість відтворити особливості цього житла та встановити його культове призначення, про що буде сказано детальніше при розгляді духовної культури людей пізнього палеоліту, зокрема Мізинської стоянки.
На місцях обробки каменю і кістки (виробничі центри) знаходилися значні скупчення крем'яних виробів. Зокрема знайдено понад 113 тис. кам'яних виробів, серед яких близько 4,5 тисячі різноманітних інструментів - скребків, приколок, різців та ін. Серед виробів з кістки та рогу тварин є клиновидні і молотковидні інструменти, рукоятки для крем'яних знарядь, проколки, голки, застібки та ін.
Мізинська стоянка з певними перервами заселялася повторно, про що свідчить стерильний прошарок лесу між першим і другим періодами існування цього поселення.
Іншою, не менш цікавою, є Кирилівська стоянка в Києві. Залишки її залягали на глибині 20-22 м від сучасної поверхні. Така значна глибина зумовлена розташуванням стоянки біля підніжжя Київських гір на березі Дніпра. На площі стоянки розкопані залишки наземних жител типу мізинських, зафіксовані місця обробки кременю і кістки (уже відомі нам виробничі центри), вогнища та скупчення кісток тварин. Особливий інтерес становить невеликий уламок бивня мамонта зі складним різьбленим візерунком , на якомуmвиділяється зображення голови водоплавного птаха з довгим дзьобом, черепахи, річкових хвиль та інших об'єктів [6, c. 549].
Всесвітньо відомими є твори пізньопалеолітичного мистецтва, які походять з Мізина - скульптурки з бивня мамонта, здебільшого прикрашені заглибленим лінійним меандровим орнаментом
А найважливішими знахідками з Мізина є велика кількість кісток мамонта, поверхня яких покрита лінійним розписом, виконаним червоною вохрою, яку попередньо було змішано з кістковим жиром. Розпис на кістках та меандровий орнамент з Мізина не мають собі рівних у світовому палеолітичному мистецтві.
Глибокий аналіз археологічних матеріалів з Мізина, здійснений видатним українським вченим С.М.Бібіковим, привів до висновку, що в археологічному комплексі, який складається з 113 тисяч крем'яних виробів і великої кількості кісток та цілих і окремих уламків від бивнів мамонта, численних черепашок морських і річкових молюсків, бурштину (його використовували як намисто, а також нашивали на одяг), знаходились орнаментовані предмети і речі, котрі дослідник інтерпретував як музичні інструменти [8, с. 51-86].
На мізинській стоянці, в будинку № 1, в центральній його частині, ще у 1956 році І.Г.Шовкопляс відкрив цікаве скупчення, в якому акуратно були розміщені кістки мамонта. Серед них - орнаментовані лопатки, стегно, фрагмент таза, дві нижні щелепи , уламок черепа, а також неорнаментовані предмети -кінцевий уламок бивня, молоток із рога північного оленя. Поблизу орнаментованих і неорнаментованих предметів знайдено "шумливий" браслет, виготовлений із пластин бивня мамонта і гравійований меандровим орнаментом. Тут же зафіксовано три скупчення червоної і жовтої вохри. Крім того на підлозі підібрані кістяні шила і голки.
Під час розкопок 1956-го і наступних років дослідники обмежилися лише висновком, що в Мізині відкрита ділянка з вищеназваними предметами, яка мала ритуальне призначення. При цьому не уточнювалися конкретні функції і не інтерпретувалося обрядове використання кожної знахідки.
Лише у семидесятих роках XX ст. С.М.Бібіков, вивчаючи весь комплекс з Мізина, із застосуванням необхідних технічних засобів прийшов до думки, що знайдені кістяні предмети входили до музичного комплексу. Особливу увагу він звернув на те, що на бивнях мамонта, кістках та інших предметах, які знаходились у житлі № 1, чітко фіксуються окремі ділянки з явним порушенням їх поверхні, що утворилися від частих ударів, зосереджених на одному і тому ж місці, твердим предметом. По-друге, помітна заполіровка предметів на окремих ділянках утворена внаслідок постійного доторкання до них долонями в період використання їх в дії і, по-третє, сліди тертя на зовнішніх гранях при зіткненні кісток і долівки або землі.
Проводячи дальше дослідження, С.М.Бібіков установив, що цей набір є музикальним комплексом, який складається з інструментів стаціонарного типу (лопатка, стегно, таз, щелепи, череп), рухомого інвентарю (колотушка, молоток із рогу, "шумливий" браслет) і так званого реквізиту (шило, голка, кольорова вохра та прикраси з раковин морських молюсків)
До вивчення цих археологічних знахідок С.М.Бібіков залучив відомих спеціалістів із суміжних наук - палеонтології, палеотрасології, судової експертизи, фотоанолітики, а також мистецтвознавців, зокрема музикантів з консерваторії. Ось як розкриває С.М.Бібіков використання і роль кожного окремого орнаментованого предмету в дії-грі як музикального комплексу в цілому.
Лопатка ставилася майже вертикально і підтримувалася в такому положенні за шийку, подібно до грифа на сучасних струнних інструментах. З метою отримання звуку в область підлопатної ямки наносилися удари. Тазова кістка мамонта використовувалося в горизонтальному положенні, подібно до ксилофона. Його таз встановлювався вертикально, челюсті клалися на лівий неорн
Кирилівська стоянка в Києві. Особливий інтерес становить знайдений невеликий уламок бивня мамонта із складним різьбленим художнім візерунком, на якому зображені голова водоплавного птаха з видовженим дзьобом, черепаха та річкові хвилі (рис. 5).
На поселенні Гінці зібрано багато уламків кісток тварин з різноманітними слідами роботи на них та кусків бивнів мамонта з орнаментальними нарізками.




5. Велика « неолітична революція». Камяна Могила – визначна памятка доби мезоліту
Неолітична революція сприяла злету людства до принципово нової економіки, нового способу життя. Її характерними рисами були:
1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці. У добу неоліту традиційні форми обробки каменю — оббивання, сколювання, віджим — поступаються місцем шліфуванню, пилянню, свердлінню.
2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів. У епоху неоліту людина перейшла від пасивного присвоювання дарів природи до активного перетворення навколишньої дійсності силою своїх розуму та рук. Саме в цьому процесі виникає виробництво керамічного посуду, прядіння, а згодом і ткацтво. Вироби з кераміки дали змогу не тільки тривалий час зберігати воду, сипучі продукти, а й готувати варену їжу. Випалена на вогні глина стала першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Прядіння зумовило винайдення прясла — першого маленького колеса, яке, можливо, стало прообразом колеса в транспорті. Крім того, на основі прядіння виникло ткацтво, яке дало ще один штучний продукт — тканину.
3. Перехід до осілого способу життя. Землеробство і тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і збиральництво. З появою харчових запасів життя людини стало стабільнішим, міграцію замінила осілість. Про перехід до осілого способу життя в добу неоліту свідчать побудова постійних жител, поява численних поховань померлих недалеко від осель та ін.
4. Активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили. Перехід у неоліті від мисливства до скотарства зумовив приручення майже всіх великих домашніх тварин — бика, свині, кози, вівці. Лише коня одомашнили вже в мідному віці. З появою примітивного наземного транспорту (саней та волокуш) людина починає використовувати худобу як тяглову силу.
5. Суттєві зрушення в демографічній сфері. Значне зростання населення зумовлює помітне збільшення кількості та розмірів поселень, щільності їх забудови. Як свідчать археологічні розкопки неолітичних поховань, зростає тривалість життя людини (в середньому її вік становив уже 30—32 роки). Деякі фахівці твердять, що внаслідок поліпшення умов життя відбувся неолітичний «демографічний вибух» і населення земної кулі зросло з 5 до 80 млн осіб. Інші вважають, що у неолітичну епоху лише дещо зменшилася дитяча смертність.
Перехід до землеробства і скотарства сприяв помітним змінам в організації суспільного життя: зростанню ролі парної сім'ї, розквіту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів — кам'яних булав). Цей перехід суттєво вплинув і на світобачення людини, її духовний світ. Землеробський цикл, сезонне розмноження домашніх тварин вимагали розширення традиційного інформаційного кола, виникала необхідність накопичення нових знань. За нових обставин життя неолітична людина мусила не тільки враховувати кліматичні зміни та сезонний кругообіг явищ природи, а й передбачати їх. Під впливом нових знань про навколишній світ примітивна мисливська магія дедалі більше поступається місцем розвинутим землеробським та скотарським культам.
У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі, аж до виникнення і широкої розбудови міст. Її характерними рисами є аграрна економіка; ручна праця; мінімальне споживання і простий побут; уповільнений темп життя; органічне занурення в природу і залежність суспільного розвитку від природно-кліматичних ритмів; природно-демографічна саморегуляція (збільшення кількості харчових продуктів зумовлює посилене розмноження, зменшення — вимирання).
Кам'яна Могила -визначна пам'ятка культури і мистецтва світового рівня
В духовній культурі первісних мисливців скотарів та землеробів Північного Причорномор'я визначне місце займає пагорб Кам'яна Могила, розташований на Півдні України в долині ріки Молочної, поблизу Мелітополя Запорізької області. До теперішнього часу тут зберігається у печерах та гротах безліч наскельних малюнків, які відтворюють первісні форми релігії: тотемізм, магію, анімізм, фетишизм, культ предків тощо. У нас є всі підстави вважати, що ця унікальна пам'ятка не поступається вищезгаданим "Семи чудесам світу".
У геологічному та історичному плані Кам'яна Могила - найунікальніший зі своєрідних пам'ятників такого роду .
Як природне утворення вона пережила кілька мільйонів років. Спочатку це була піщана прибережна обмілина третинного, так званого Сарматського моря, згодом - масивна брила, зцементована залізистими розчинами піскового каменю. В подальшому, уже в розквіті четвертинного періоду, з неї сформувався поріг р. Прамолочної, що при переході до геологічної сучасності став кам'яним островом, в якому утворилися десятки гротів та печер. Отже, в міру появи певних ділянок Кам'яної Могили з-під води, на межі піщаної підоснови та пісковику, утворилися гроти та печери, які стали об'єктами використання первісними людьми в культових цілях. Саме сюди понад 10 тис. років тому, тобто під кінець палеоліту, стали проникати перші групи людей, про що свідчать залишки типових для цього часу крем'яних знарядь праці. А десь на початку неолітичної доби, коли з води виступили високі ділянки заплавної тераси, Кам'яна Могила стала островоподібним підвищенням над рівнем широчезних лугів. Саме в ці часи навколо неї виникає ряд неолітичних, а згодом енеолітичних і більш пізніх поселень, мешканці яких зберігали традиційне шанування Кам'яної Могили як святилища і в обраних місцях - у пісковикових навісах, гротах та печерах - залишили унікальні історичні свідчення про своє ставлення до світу.
Кам'яна Могила поступово перетворилася на високий, до 15 м заввишки, пагорб, витягнутий за течією річки в довжину на 300 м і шириною до 200 м. Горішню площину його становила пісковикова, майже монолітна, плита, далі йшов пісковий схил, спорадично закритий окремими брилами, що відкололися від первісного пісковикового щита, а ще нижче, вже на рівні заплави, подекуди розкидані плитчасті, досить потріскані брили або їхні уламки .
Зображення трапляються на всіх рівнях Кам'яної Могили - від первісного щита та брил на схилах і аж до поодиноких пісковикових скель, розташованих на рівні луків, що має певне значення для хронологічного розчленування численних зображень в гротах, печерах і навісах цієї визначної пам'ятки.
Протягом століть Кам'яну Могилу оповивають легенди та перекази, які розповідають про її фантастичне утворення та багатющі скарби, закопані героями або розбійниками під її скелями .
Дослідження Кам'яної Могили було започатковане ще у 1890 році відомим археологом, професором Санкт-Петербурзького університету М.І.Веселовським, а у ХХ столітті продовжене В.М.Даниленком, О.М.Бадером, М.Я.Рудинським, В.М.Гладиліним, Ю.О.Шиловим, А.Г.Кифішиним та Б.Д.Михайловим.
Внаслідок проведених археологічних розкопок Кам'яної Могили тут відкрито 65 гротів і печер, на стінах і стелях яких виявлено декілька тисяч рідкісних наскельних зображень. Глибоко реалістичні рисунки дають уявлення про господарство первісних людей Південної України та їхню духовну культуру. На стелях нанесені рисунки різних історичних епох - палеолітичної, мезолітичної, неолітичної, міді-бронзи, і середньовіччя. Отже, хронологія наскельних зображень Кам'яної Могили охоплює величезний період (від ХХІІ - ХVІ тисячоліть до н.е. до Х - ХІІ століть н.е .).
Серед багатьох рисунків Кам'яної Могили, розташованих на тлі лінійно-геометричних композицій, добре простежуються зображення людини, диких і свійських тварин. В основному вони наносилися на пісковик не фарбами, як, наприклад, у Франції чи на Південному Уралі, а протиралися шматком твердого каменю. Зрідка прадавні митці покривали утворені заглибини червоними і чорними мінеральними фарбами. А нещодавно у печері №36,б виявлені живописні малюнки, виконані жовтогарячою і чорною фарбами.
Розглянемо окремі зображення, найбільш виразні і цінні в історико-культурному плані. Відомо, що епоха палеоліту характеризується найпростішою господарською діяльністю людини - збиральництвом та полюванням усім племенем на мамонтів, носорогів, бізонів й примітивним уявленням її про навколишнє середовище. Ці та інші види діяльності людини пізнього палеоліту добре простежуються в печері "Бізона" і "Кози". Тут, на стелі печер, кожен рисунок (мамонт, бізон, люди, змії, птахи та інші) подано окремо. Зазначимо, що зафіксовані малюнки утворюють певну композицію, що вказує на деяку універсальну концепцію світосприйняття, яка відображає вертикальну тричленну схему світобудови: птах - мамонт - змій, де птах асоціюється з небом, мамонт - із землею, а змій - з підземним світом .
6. Трипільська культура. Головні ознаки Трипільської культури.
Трипільська культура, або Кукутені культура (рум. Cucuteni), або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Біля Трипілля Вікентій Хвойка в 1897 році виявив і дослідив пам'ятки цієї культури.
Періодизація
Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи[1]:
Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)
Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)
Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)
Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)

Ранній етап
У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні,підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.
Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози.
Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами.

Середній етап
На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід.
Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будовані по колу або овалу. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки в середині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя.
Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі матріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.

Пізній етап
За пізнього періоду трипільської культури значно поширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Подніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).
Періодизація трипільської культури
За В.Хвойкою трипільська культура є містком між епохами каменю та бронзи, тому вірно було б виділяти в ній 2 періоди: перший зв’язаний з кам’яним віком, другий – з віком мідним. Перший – період примітивності у формах посуду, використання знарядь праці з кременю або каменю. У цей час більше розвинено землеробство, а скотарства майже немає. Більш розвиненими галузями були полювання, рибальство, збиральництво. Селилися здебільшого біля води, в землянках чи наземних глинобитних будинках. Для цього поселення характерні такі поселення, як Лука-Врублевецька, Бернашівка на Дністрі, П’янишків коло Умані, Ленківці, Солончани та інші. Другий - період використання знарядь праці і зброї з міді, менш примітивної кераміки. Крім того, вже починають закріплюватися патріархально-родові відносини, хоча є думка, що такі відносини виникли раніше внаслідок того, що чоловіки вже тоді грали велику роль у скотарстві та полюванні, крім того, лісний характер землеробства потребував великих затрат сил, що було неможливо для жінки. Найбільш великими поселеннями того часу були Усатове (біля сучасної Одеси) і коло Городська (Житомирська область).[3]
7. Розвиток культури Північного Причорноморя: кіммерійці, скіфи, сармати.
Кімері́йці (грец. κιμμέριοι;) — стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я в X — VII століттях до н.е. і мандрували через Кавказ до Малої Азії.
Їх походження невідоме, але вважається, що вони були індоєвропейцями. Істориками вважається що мова кімерійців належала до іранської мовної групи чи була фракійською, або принаймні, кімерійці мали іранський правлячий клас, оскільки відомі з асирійських джерел імена кімерійських вождів безсумнівно іранського походження. Деякі литовські дослідники висловлюються про кімерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них.
Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в X ст. до н.е. вони стали кочовим народом і розводили в основному коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Всі згадки у давніх письмових джерелах про кіммерійців пов’язані з їх військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з рухливих загонів вершників, озброєних чудовимисталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами, десятиліттями наганяло жах на іонійські, фрігійські та лідійські міста в Малій Азії, воювало з царями Урарту та Ассирії. Здійснювали кіммерійці походи також і на своїх близьких північних сусідів- на праслов’янські племена, спустошуючи їхні землі.
Археологічні пам’ятки, залишені кіммерійцями на території України- це в основному підкурганні поховання воїнів зі зброєю і кінським спорядженням та кам’яні надмогильні стели-обеліски, що зображають постать воїна, оперезаного бойовим поясом із підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках. Вважають, що у кіммерійців існували ковалі і кузні, де виготовляли чи не найкращі на той час в Стародавньому Світі залізні та сталеві мечі й кинджали. Але своєї власної металургійної бази вони не мали і користувались залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами. "Збройний" напрям використання заліза кіммерійцями немов символізував дух нової бурхливої доби євразійської історії.

Скіфи або скити, (рідше сколоти) — група племен, які жили у VII - III ст. до н. е. на території теперішньої України, Росії та Середньої Азії, згодом, до 3 ст. н. е., в Криму і називали себе «сколотами». За найбільш розповсюдженою версією вони були споріднені з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї
Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.
Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.
В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу.
З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.
Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію, віру. Особливою пошаною у них користувалися бог вoгню і стихії Табіті, боги неба і землі Апі та Пацай. Скіфи вкрай шанобливо ставилися до могил пращурів. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай. І сьогодні скіфські кургани в українських степах постають символом колишньої могутності. Найбільш відомі з них - Солоха і Гайманова могила на Запоріжжі, Чортомлик і Товста могила, де була знайдена славнозвісна золота пектораль, - у Дніпропетровській області. Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дона.
Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.
Сармати (грец. Σαρμάται;) — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Поділялися на:
роксоланів (мешкали у Північному Причорномор'ї);
сираків (Прикубання);
аорсів (на схід від Дону);
язигів;зі середини І століття н. е. до них додалися алани.
Основою суспільного устрою сарматів була родова община, утворена групою споріднених сімей. Жили вони табором, у наметах, які нагадують юрти монголів. Міст, принаймні на території України, у них не було. Взимку намети вони утеплювали, ні землянок, ні інших стаціонарних жител не будували. Це був народ кочовий – залишалися вони на одному місці доти, допоки худоба не з’їдала траву. Потім пересувалися на інше місце. При цьому кожне плем'я мало свою територію, вихід за межі якої спричиняв міжплемінні військові сутички. Харчувалися сармати м'ясом, сиром, молоком. Розводили коней і овець – тварин, які попори часті переміщення не втрачали вагу. Ховаючи померлих, вони клали поруч із ними речі, якими ті користувалися за життя: чоловікам – зброю, кубки з вином; жінкам – прикраси, дзеркальця, голки.
Основу сарматської "економіки" становили війна й грабіжництво. Нападаючи на степових селян і мешканців грецьких полісів, вони їх оббирали і забирали в рабство здорових міцних чоловіків.
Сармати не цуралися й ремесел: вичиняли шкіру, шили з неї одяг, сагайдаки, шоломи; щось там ткали, ліпили… Вони вміли добувати й обробляти метали – ливарники відливали казани, дзеркала, металеві частини кінської збруї; ковалі кували залізні мечі, кинджали; ювеліри із золота й срібла виготовляли прикраси. Найбільший скарб сарматів – їхні жінки. Саме слово "сармат" у перекладі означає "підвладний жінці". Дами воювали пліч-о-пліч із чоловіками й не дуже прагнули до споконвічної жіночої мрії – осілості й стабільності. Тому й не залишили по собі ні облаштованих поселень, ні інших свідчень тихого сімейного життя.











8. Геродот про культуру , спосіб життя та звичаї скіфів.
Геродо́т Галікарн́аський (грец. Ἡρόδοτος;), (між 490 і 480 до н. е. — бл.425 до н. е.) — давньогрецький історик, названий Цицероном «батьком історії». Один з перших географів і вчених-мандрівників. На підставі побаченого на власні очі і почутих розповідей створив перший загальний опис відомого тоді світу. Автор «Історії» в дев'яти книгах, присвячених опису греко-перських воєн з викладом історії держави Ахеменідів, Єгипту та ін., містить перший систематичний опис життя і побуту скіфів.
За Геродотом, який, очевидно, побував у Ольвії в V ст. до н. е., Скіфія мала форму квадрата, сторона якого дорівнювала 20 дням путі (близько 700 км). Її територія була рівнинною, єдиний лісовий район — урочище Гілея — розміщувався у степу й був пов'язаний з плавнями Нижнього Дніпра. Землі (поля) Скіфії були родючими, а пасовиська — багатими. Через Скіфію з півночі текло багато річок. Найбільшою і найзахіднішою серед них названо Істр (Дунай), а найкориснішою (крім Нілу)—Борисфен (Дніпро). Крайнім на сході — кордоном між Скіфією та савроматами (і водночас кордоном між Європою та Азією) вважався Танаїс (Дон).
У гирлі Гіпанісу (Південного Бугу) знаходилося місто Ольвія, яке вважали серединним пунктом Скіфії. Можливо, основним релігійним центром Скіфії було священне урочище Ексампеї ("Святі шляхи"), що знаходилося на відстані чотирьох днів плавання по Гіпанісу від Ольвії у тому місці, де Гіпаніс найбільше зближався з Тірасом (Дністром).
За Геродотом, Скіфію населяли кілька скіфських народів, що відрізнялися між собою формами господарства та побутом. У цілому ж Скіфія досягла більш високого рівня розвитку, аніж її сусіди. Описи Геродота значною мірою сприяють нашому розумінню етнографії Скіфії.
Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. В одній із них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали Дарія (тобто у середині II тис. до н. е.) й були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра).
Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф — син Геракла та діви-Єхидни, яка жила у Гілеї.
Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша).
Однак скіфські генеалогічні легенди стверджують і про місцеве походження скіфів, причому не лісостепових скіфів, а скіфів узагалі. У зв'язку з цим заслуговує на увагу висновок В. І. Абаева про те, що у бронзовому віці пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор'я на схід, дійшовши до Китаю. Пізніше частина їх повернулася назад уже у вигляді скіфів. Отже, цілком імовірними є два джерела формування скіфів: місцеве та прийшле.











9. Легенди про походження скіфів та їх відлуння в українському фольклорі
За Геродотом, Скіфію населяли кілька скіфських народів, що відрізнялися між собою формами господарства та побутом. У цілому ж Скіфія досягла більш високого рівня розвитку, аніж її сусіди. Описи Геродота значною мірою сприяють нашому розумінню етнографії Скіфії.
Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. В одній із них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали Дарія (тобто у середині II тис. до н. е.) й були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра).
Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф — син Геракла та діви-Єхидни, яка жила у Гілеї.
Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша).
Однак скіфські генеалогічні легенди стверджують і про місцеве походження скіфів, причому не лісостепових скіфів, а скіфів узагалі. У зв'язку з цим заслуговує на увагу висновок В. І. Абаева про те, що у бронзовому віці пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор'я на схід, дійшовши до Китаю. Пізніше частина їх повернулася назад уже у вигляді скіфів. Отже, цілком імовірними є два джерела формування скіфів: місцеве та прийшле.
З релігійно-міфологічними уявленнями скіфів про дивовижну природу навколишнього були тісно пов'язані й початки історичних знань. Ось як, у переказі Геродота, скіфська етногенетична легенда пояснює їхнє походження, заняття, етнічний склад і організацію влади. У скіфській Землі від Зевса й дочки ріки Борисфена народилася перша людина Таргітай. У Таргітая народилося три сини Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Невдовзі на землю впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира та чаша. Лише наймолодшому з братів удалося заволодіти цими предметами. А його братам це не вдалося, бо при їх наближенні золото розжарювалось, і до нього не можна було доторкнутись. Царський трон успадкував Колаксай, оскільки він зміг взяти до рук ті предмети, щ, символізували верховну владу над племенами землеробів та скотарів. Від Ліпоксая пішли ті скіфи, котрі назвались авхатами, від Арпоксая — катіари, а від молодшого брата — паралати. Як бачимо, в цій легенді при сутні й історико-етнографічна концепція (уявлення промісцеве походження і характеристика етнічного складі) населення), і соціально- потестарна доктрина (уявлення про божественне походження влади і про верховенства царських скіфів-паралатів). І все це об'єднане в загальному релігійно-міфологічному світорозумінні (13.310-311).
Заслуговує на увагу і аналогія мотиву скіфської легенди, згаданої вище, в кельтському звичаєвому праві, що існувало аж до недавнього часу: при розподілі майна між братами молодший отримував помістя, 8 акрів землі, а також сокиру, казан і леміш, адже батько був не вправі передати ці три предмети нікому іншому, крім молодшого сина. Відповідність цих предметів сокирі, чаші і плугу з ярмом, які отримав Колаксай, безсумнівна (14.182).
Відлуння цієї легенди зустрічається і в українському фольклорі. Героями багатьох казок є три брати. А царські лаври завжди дістаються наймолодшому. Лише йому вдається заволодіти жар-птицею чи жар-конем, які перебувають на одній міфологічній лінії з золотими предметами з скіфської легенди.
Подібно скіфам, слов'яни по клонялися також мечу. В літопису монаха Нестора "Повість временних літ" згадується, що слов'яни шанували меч як бога війни.
Значний вплив скіфських вірувань на становлення східнослов'янської релігійно-міфологічної системи відмічає Н.Полонська-Василенко: "Скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через анто-слов'ян селу: це — образи матері-богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразніше традиційний зв'язок дає наша хата з її піччю». Пов'язаному з піччю вогнищу слов'яни приписували чудодійні сили покровителя Роду. Згідно з віруваннями при зіткненні з вогнем і землею зростала родючість. Тому піч поставала тим священним місцем, де жінка мала народжувати дитину. Разом з цим піч розглядалася як місце перебування померлих членів роду. За повір'ям, піч могла забрати хвору дитину й повернути її назад здоровою. Це засвідчує давнє надання вогню відроджуючої функції. Вогнищу також приписувались очисні та охоронні властивості. Вогонь асоціювався з сонцем, яке дарувало тепло й світло. Сонячна сила могла дати дівчині красу, подарувати кохання. Такі ж магічні властивості надавались і домашньому вогнищу. Донедавна в деяких українських селах побутував давній звичай, згідно з яким вогнище зберігає честь дівчини, яку залишив хлопець, котрий обіцяв одружитися з нею. Дівчина таємно проникала в дім жениха, а потім в усіх на очах сідала на піч. В такому разі ні хлопець, ні його батьки не могли відмовити у весіллі. Про обряд очищення вогнем згадує і М.Гоголь у повісті "Вій": люди, які несли тіло панночки до церкви, перед тим прикладали долоні до печі. Підтвердженням єдності сонця й вогнища є випічка в печі короваїв, котрі формою нагадували сонце.
10. Анімістичний світогляд: його суть і виявлення у культурі предків-язичників.
Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань, глибоко просяк навіть розвій нашої мови, в якій позостався аж до сьогодні. Ми говоримо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, вітер свище, несе його, небесне світило, і сотні інших, — усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ми тепер не віримо в їхній реальний зміст, а сприймаємо тільки як свій словарний фразеологічний трафарет.
Анімізм і антропоморфізм — це основні риси дохристиянського вірування: усе кругом живе, як і люди, усе народжується й помирає. Риси ці пережили довгі століття, і живі в нас іще й тепер у наших піснях, казках, загадках, приказках, у мові тощо. У народніх творах небесні світила, дерева, рослини, квіти, річки, звірі, каміння, вітри і т. ін., — усе було живе й очоловічене, і дохристиянській людині це не була проста метафора, як це сприймаємо тепер, — це була для неї релігійна правда.
Давня віра була вірою анімістичною (лат. animus — душа, живе), цебто людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ставилась, як до істоти живої. Культ природи стояв в основі первісного релігійного світогляду, а релігія була одухотворенням усього довкілля.
По цьому людина стала все своє довкільне уосіблювати, очоловічувати, віра ставала антропоморфічною (гр. antropos — людина). Оці три елементи: анімітизм — оживлення, анімізм — одухотворення й антропоморфізм — очоловічення, — становлять основу давнішнього дохристиянського вірування, це бачимо в усьому житті і в усіх віруваннях давньої людини, бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й т. ін., — усе це живе, має свою душу, чоловіко-видне.
Анімізм (лат. «душа») – одне з розповсюджених вірувань первісної людини. Вперше уведений до науки англійським етнографом Едуардом Тайлором у праці «Первісна культура» (1871). На його думку первісні люди замислилися над такими явищами як смерть, сновидіння, а в результаті виявили, що у кожній людині є якась субстанція, душа, яка може залишати тілесну оболонку. З уяви про душу розвинулося уявлення про духів, що стали ототожнюватися з природними стихіями, рослинами і тваринами. Суть анімізму в тому, що визнається самостійно існуюча сила, яка може покинути особу або іншу оболонку. Анімізм був особливо розвинений у релігії Давнього Єгипту.
Анімізм (від лат. апітпа — душа) — це віра в існування у матеріальних об'єктів і процесів надприродних двійників. Анімізм починається з приписування якостей двійників матеріальним об'єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. У подальшому своєму розвиткові анімізм включив у себе уявлення про двійників матеріальних процесів (хвороби, війни, ковальська справа та ін.).
У слов'ян для визначення ілюзійних двійників застосовувались два терміни: менш могутніх називали "душами", більш могутніх — "духами". Тому можна сказати, що анімізм є вірою в існування душ і духів. Прикладом анімізму можуть бути деякі релігійні уявлення, скажімо, ескімосів Гренландії (XIX ст.). На їхню думку, надприродні двійники були у кожної людини, дерева, струмка, звіра. Уночі, вважали вони, людські душі залишають свої тіла і відправляються полювати, танцювати, відвідувати друзів. Коли вмирала людина, ЇЙ у могилу клали знаряддя і предмети праці. Вважалося, що двійники цих речей служитимуть двійникам людських тіл у "країні мертвих".
В анімізмі здійснюється подальше подвоєння світу: світ реальних об'єктів доповнюється світом духовного буття. У багатьох народів головними двійниками, яких найбільше поважали первісні анімісти, були душі померлих родичів. Тому в літературі первісний анімізм часто називають культом предків. У початковому анімізмі двійники уявляються як певне інше тіло, невидиме і невідчутне у більшості дагтєвих ситуацій. В той же час у багатьох народів існувало повір'я, що в окремих ситуаціях двійника можна побачити, почути і якось ще й відчути: уві сні, як відображення у воді, як тінь. На цій стадії розвитку релігії не існувало уявлення про безтілесну душу, двійники мислились як якась друга плоть, що має всі речові характеристики: форму, об'єм, вагу, колір, запах. Наприклад, гренландці вважали, що душі у людей еоднакові, — гладкі люди мають гладкі душі, у худих людей і душі худі. Оскільки уві сні щастило "бачити" також душі померлих, то виникло уявлення про безсмертних двійників.
З уявлення про безсмертя двійників виросло уявлення п ро потойбічне життя. У первісних анімістів "країна мертвих" розташовувалась не на небі, а десь на землі чи під землею. Життя душ у "країні мертвих" в принципі вважалось звичайним продовженням реального життя. Так, за уявою індіанців-алконгінів душа мисливця у "країні мертвих" бігає за душами лося і бобра. У деяких народів замість уявлення про "країну мертвих" з'явилися уявлення про переселення душ у нові тіла.
У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне місце. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі — все це за своєю суттю — ускладнений анімізм. Самостійно анімізм живе у вірі в привиди і в спіритизмі (вірі у можливість спілкування з душею померлого за допомогою блюдечка, яке крутиться).

23:40 

Я не знаю, что я творю...что я делаю?!! Я говорила с Юлей...я встречаюсь с Игорем, но ему не доверяю...я никому не доверяю...мне больно!.. Зачем я поступила сюда? Зачем я рисую? Какого ... я живу?!! Увезите меня от сюда...в психушку...транквилизаторы...тишина...спокойствие...и никаких мыслей... Снова...снова осень и снова тоска...депрессия или апатия... Прости, но я больше так не могу... Я схожу...с ума... Но почему никак не сойду?!! Это мучительно...
Я бы сейчас устроила истерику: крики, вой, терзание подушки,- бой с самой собой.
Я дезоориентирована...в пространстве...во времени...в людях и обществе...в себе....

13:55 

В общаге в моей комнате слишком много людей на один квадратный метр... И я задыхаюсь... Морально!!... Хочу снова в свою темную комнату, без только я и тишина... Как-то напрягает меня вся эта обстановка... Мне приходится ломать саму себя... Даже в учебе! Я же самоучка! А в университете приходится ломать себя..учиться АКАДЕМИЧЕСКОМУ рисунку и живописи... Я не могу столько рисовать! Даже моя муза в шоке!!..
Как же я хочу одиночества...

01:35 

Новые отношения..

Я всё-таки решилась и бросила старого Сашу.. Это было ужасно сложно!.. Он и говорил, что не хочет меня терять, и обвинял, и признался в любви (решился напоследок..) Но уже ничего не вернешь...
Я встретила своего чуть ли не принца со сказок..)) теперь он - мой единственный и неповторимый Александр! Хотя мы с ним так мало знакомы... Я уже не могу без него... И кажется, что мы вместе уже несколько месяцев! Он такой замечательный.. изумительный... Таких как он кажется и не существует!! Он свет моих очей...
Я с ним могу разговаривать и разговаривать... Вот бы быть вместе нам... Нет, он не такой как все остальные... для него отношения это нечто большее, чем секс. Тем более, что он считает, что секс должен быть лишь через несколько месяцев... Как определенный этап отношений.. Чтоб это не была пошлая и главная причина быть вместе, а просто как милый плюс к отношением... Как дополнение, а не главное...
Я от него без ума!)
Жду не дождусь нашей встречи..=*

@настроение: Влюблена..

01:35 

Саша (новый знакомый) уже и масей называет, и котенком... и чем больше я его узнаю, тем больше он мне нравится... а то как он играет на пианино, меня просто наповал сразило... он мне играл, когда я его попросила... даже песню с Титаника сыграл (хотя репертуар выбирала не я) *)) Вообщем... всё так переходит в стадию отношений... ох...

@настроение: <З

14:05 

Что же я делаю... что же я делаю... двое парней... с одним около трех месяцев и знакомы давно... второй... вчера познакомились... но я готова (почти) расстаться с первым... нет, это неправильно...

@настроение: :(

14:05 

Что же я делаю... что же я делаю... двое парней... с одним около трех месяцев и знакомы давно... второй... вчера познакомились... но я готова (почти) расстаться с первым... нет, это неправильно...

@настроение: :(

02:18 

Wow...

Что это со мной?? я заснуть не могу!!! черт... это просто невероятно... я сегодня вконтакте познакомилась с одним парнем.. кстати тоже Саша.. мы с ним по телефону целый вечер проговорили!! и собираемся встретиться, когда я наконец-то приеду в Киев.. ох... я даже своего Сашу сегодня профутболила... но этот новый Саша.. он просто невероятный... ох.. я так боюсь, что не понравлюсь ему в реале... Я из-за него не могу заснуть. У меня такого еще не было!..

@настроение: Влюбилась что ли?..

02:17 

Wow...

Что это со мной?? я заснуть не могу!!! черт... это просто невероятно... я сегодня вконтакте познакомилась с одним парнем.. кстати тоже Саша.. мы с ним по телефону целый вечер проговорили!! и собираемся встретиться, когда я наконец-то приеду в Киев.. ох... я даже своего Сашу сегодня профутболила... но этот новый Саша.. он просто невероятный... ох.. я так боюсь, что не понравлюсь ему в реале... Я из-за него не могу заснуть. У меня такого еще не было!..

@настроение: Влюбилась что ли?..

01:08 

И зачем я Саше рассказываю, что у меня на душе? он всё равно не понимают... боюсь у нас ничего не получится... мы из разных миров. Точнее у меня СВОЙ мир, который ему не понятен...

@настроение: ужасно тоскливо на душе... быть непонятой дорогими людьми - больно...

19:37 

Выпускной

Честно? Он в принципе удался. Правда я немного перебрала....
А так я и танцевала, и встречала рассвет с дождем и слезами, видела радугу....
Правда Юлька... лучшей подруги не было. Она сама виновата во всех своих бедах!.. Можно же было нормально всё отпраздновать.. даже с ЖЕНЕЙ!!!! НЕт, она так не умеет... ей неизвестны компромиссы...

Но мне понравился выпускной! Хотя я простудилась...:cold:

Ну ничего страшного!

Зато... я встретила новую жизнь без лучшей подруги. А я суеверная... Хотя рядом вскоре оказалась моя мама.. Я знаю, она-то ВСЕГДА будет в моей жизни... А Юля... нет. В Киеве у нее будет своя жизнь, у меня - своя. Единственное, что я знаю, так это, что я со своим братом Никитой не расстанусь в Киеве)) Мы ведь росли как близнецы!!!:smiletxt:

@настроение: среднее.. в общем норм... всё с чистого листа! =)

14:05 

Ужасно...
Я начинаю волноваться на счет поступления...
Я же глупая... считай ничего не знаю((
А тут... столько конкурсов... баллы... :cherep:
И КАК я смогу поступить на бесплатный??????

22:52 

Ужас.. Теперь Саша находит всякие отговорки, чтоб не звонить и не общаться: то сети нет, то настроения... писец... Он отдаляется. А я даже не знаю хорошо ли это или плохо... мне обидно. Ужасно...

23:53 

Постоянные отговорки.. причины.. меня это бесит!.. и кому я нужна? маме и родичам? только потому, что я часть их.. а отцу кровному я уже давно не нужна. Когда мне задавали вопрос кого я больше люблю маму или папу, я свободно отвечала, что маму. Я вообще-то никому не нужна... живу, как говориться, чтоб было. А убивать себя я не хочу... уж слишком я суеверная. хех..

00:30 

Иногда кажется, что Саше вовсе наплевать на меня.. или это я слишком требовательна? просто обидно.. кстати с Алешей мы уже давно не общались.. видимо я не столь запоминающаяся личность. Ну и пусть... так мне и надо.

10:36 

Сижу на уроке.. а единственное желание - спрыгнуть с окна.. вот так взять резко встать и спрыгнуть, чтоб никто даже не успел ни остановить, ни понять, что я делаю... я не могу... осталось лишь две недели до окончание школы.. а я уже не могу.. скоро начну истерики закатывать. Нервное истощение..

@настроение: Психо-нервная..

20:22 

Мне так больно... так больно... я чувствую себя таким ничтожеством... и я так благодарна Саше... он заботится обо мне... кажется, что он всё-таки меня любит, хоть этого и не говорит... Мне с ним так хорошо... безумно хорошо! А Алеша... это тупик... я ошиблась наверно на счет себя... на счет своих чувств к нему. И вообще... я наверняка буду по жизни одиночкой. Мне нет в этом мире места. Я чужая. И нет того, кто будет вечность со мной...

@настроение: такое растерянное.. мне хочется плакать.

@темы: Я

Забытая_эпохА

главная